Ігнатуш О.М. ПРОТЕСТАНТСЬКІ ГРОМАДИ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ ТА ЇХНІ ЛІДЕРИ (20-ТІ РР. ХХ СТ.) Протестантські спільноти Запорізького краю постали різного часу, у різних умовах, відображаючи специфіку історичних процесів українського півдня. Вони поступово знаходили нових послідовників, зміцнювали свій суспільний вплив, формували традиції. Складні і суперечливі обставини державно-політичного життя перших десятиліть ХХ століття суттєво вплинули на організаційну складову релігійного побуту. Саме тоді протестантам вдалося досягти нових успіхів у поширенні своєї віри, заснувати нові осередки, що стали відправними для майбутнього відродження у 40-і рр. ХХ ст. після нищівних переслідувань і гонінь 30-х. Тоді – у 20-ті рр., – сформувалося коло одновірців, висунулися лідери, готові страждати за свої переконання, і які дійсно мусили через них пройти до кінця свого життя. Дослідження історії протестантських спільнот на території Запорізького краю до сьогодні вивчалося фрагментарно, переважно у контексті вивчення історії окремих конфесій [1; 3], державно-церковної політики [18], міжконфесійних процесів [14], джерелознавчих аспектів історії протестантизму [10], історії національних меншин [13; 15], історії Запорізького краю [11]. Тому погляд на загальний стан протестантського руху на Запоріжжі, на нашу думку, сприятиме усвідомленню ролі і місця протестантизму у вітчизняній історії та осягненню його історичних особливостей. А це, у свою чергу, має тісне відношення до розуміння організаційних процесів у сучасному світі. Коротко охарактеризуємо масштаб і динаміку поширення протестантизму на території Запорізького краю у час першої хвилі релігійного відродження, що тривала з початку до кінця 20-х рр. ХХ ст., тобто до часу, коли радянська влада почала стрімко знищувати всі надбання релігійних спільнот. Прагнемо висвітлити місця, соціальне та етнічне середовище діяльності протестантських громад, назвати прізвища лідерів і активних учасників руху, найсуттєвіші організаційні зміни у релігійних спільнотах. Станом на 25 серпня 1925 р. у Запорізькому окрузі зареєстрували 145 релігійних громад. Серед них – 10 громад менонітів, 18 – баптистів, 7 – євангельських християн, 2 – лютеран, 1 – адвентистів [5, 146-147]. Отже, протестантські громади становили 26% від загальної чисельності взятих на облік релігійних громад. Це значний показник. 124 Крім офіційно зареєстрованих осередків, з’являлися невеликі групи, які радянська влада не могла охопити своєю статистикою і контролем. Кожна з релігійних спільнот мала свою специфіку розвитку і, разом із тим, спільну долю, визначену їм радянською владою. Меноніти. Для менонітів, які на почату 20-х рр. ХХ ст. були найчисельнішої з протестантських спільнот, це виявився шлях значних обмежень релігійної свободи, руйнації традицій і втрат здобутків попередніх поколінь. На 1924 р. офіційна статистика визначала орієнтовну чисельність менонітів в межах республіки – 50 тис. чол. [14, 126]. 8 з 10 менонітських громад округу були зосереджені у Хортицькому районі (існував з 1923 по 1930 рр.) і по одній громаді у місті Запоріжжі та Оріхівському районі. Релігійні громади менонітів діяли у м. Запоріжжі (337 осіб), Миколайполі (481 особа), Канцерівка (155 осіб), Хортиця (791 особа), Широке (956 осіб), Бабурка (616 осіб), Павлівка (896 осіб), Кічкас (317 осіб), Оріхів (35/135 осіб). Крім того, статистика зафіксувала громаду братських менонітів у с. Кічкас (317 осіб). Зазначення двох Кічкаських громад з однаковою чисельністю в 317 членів наводить на думку про можливість подвійного обліку однієї й тієї ж громади братських менонітів. Віруючими цих громад були не тільки мешканці названих населених пунктів, а й жителі менших сіл, розташованих поблизу них. Скажімо, до Миколайпільської громади були приписані жителі сіл Долинське, Варварівка. До Канцерівської громади – віруючі-меноніти з с. Смоляне, Морозове. Община братських менонітів с. Кічкас мала своїх одновірців у Миколайполі (5 осіб), Долинському (3 особи), Павлівці (2 особи), Канцерівці (1 особа), Бабурці (1 особа). За даними радянських органів, станом на 1925 р. менонітські громади мали конфесійну єдність: були об’єднані у Всеукраїнську Комісію у справах менонітських общин з центром в колонії Лібенау Мелітопольської округи. Головою цієї Комісії був А.Г. Едігер, заступником – І.І. Вібе, секретарем А.А. Дік. Таким чином, їх релігійна структура мала адміністративну загальноконфесійну ланку, яка свідчила про організаційні прагнення менонітів і усвідомлення ними себе як цілісності. Хоча, згідно зі специфікою релігійного вчення, рішення представницьких колегіальних органів для громад мали лише рекомендаційний характер. Взаємодія релігійних громад підтримувалася традиційними з’їздами обласного об’єднання, у яких, здавалося, не було нічого екстраординарного. Скажімо, відомо, що 25 січня 1926 р. у молитовному домі менонітів с. Хортиця пройшов з’їзд делегатів менонітських громад об’єднання менонітів Запорізького округу. На ньому прийняли кошторис витрат правління на майбутній рік і обрали голову правління. Головою став Василь Дік – селянин с. Павлівка. Не дивлячись на традицію, сам факт скликання 125 з’їздів ставав дедалі проблематичним. Це залежало від установки влади, яка наприкінці 20-х рр. ХХ ст. взяла курс на унеможливлення організованих форм релігійного життя. Система державно-церковних відносин, побудована більшовиками, утруднювала нормальну роботу не тільки всеукраїнських адміністративних ланок церковних організацій, а й місцевих органів церковного управління. Крім вже згаданих керівників релігійних організацій, серед менонітів Запоріжжя відомими були Яків Генріхович Янцен, Яків Якович Дік, Яків Якович Коп, Петро Іванович Дік, Яків Генріхович Функ. Всі вони складали правління менонітської громади селища Шенвізе, яке ще до революції 1917 р. влилося до складу м. Запоріжжя (тоді ще – Олександрівськ). Шенвізьку громаду очолював Іван Корнійович Мартенс. Менонітська спільнота мала симптоматичну динаміку. Тоді як число громад інших протестантських конфесій на Запоріжжі протягом 20-х рр. ХХ ст. досягло свого апогею, меноніти показали протилежну тенденцію. У другій половині 20-х рр. ХХ ст. їхні громади знову зменшуються і число їх скорочується. Зазнаючи утисків своєї віри, вони вдаються до випробуваного методу – покидають межі країни, де колись знайшли притулок, емігрують. Це, у свою чергу, ще більше заохотило владу до прискореного нищення їхнього релігійного життя. 13 червня 1929 р. президія Запорізького окрвиконкому прийняла рішення про закриття православної церкви і молитовного будинку менонітів у с. Кічкасі, мотивуючи значним зменшенням відвідування цих приміщень віруючими. Читаємо аргументацію: «в зв’язку з виселенням із Кічкасу корінних мешканців, клопотанням 4-х тисяч робітників Дніпробуду та потребою Дніпровського будівництва у цих будівлях». 26 серпня 1929 р. це рішення санкціонував секретаріат президії ВУЦВК [9, 130,149]. Взаємодію менонітів Запорізького краю з радянською системою яскраво ілюструють події, пов’язані зі спорудженням на Дніпрі найбільшої в Європі гідроелектростанції – Дніпрогесу. Адміністративний центр будівельного управління знаходився поблизу Запоріжжя у Кічкасі – одній із найстарших менонітських колоній. За планом будівництва територія селища підлягала затопленню греблею електростанції. Населення мало бути переміщене у нові селища. Прохання місцевих жителів про дозвіл створення окремого німецького селища влада проігнорувала. Селища сформували за класовими ознаками – робітниче і селянське. Таким чином, політичний фактор дедалі тугіше вплітався у внутрішнє життя менонітської спільноти. Майже так само давно, як і меноніти – з початку ХІХ ст., на території Запорізького краю з’явилися німецькомовні переселенці лютеранського віросповідання. Порівняно з менонітами, їхня чисельність була меншою. 126 Лютерани, здебільшого, проживали у м. Запоріжжі та у Ново- Миколаївському районі. У церковному відношенні вони об’єднувалися у 2 громади. На середину 1925 р. громада м. Запоріжжі налічувала, за різними даними, від 500 до 611 віруючих, сільська – 1 532. Лютеранську громаду м. Запоріжжя очолював пастор Георгій Рат [13]. Правління цієї громади у середині 20-х рр. складали Гейнріх Марітц, Вільям Ейнтерск, Іван Янцен, Вільям Тавоніус, Христофор Гербер. Керівником іншої лютеранської громади, центр якої знаходився у с. Терсянка, був пастор Г. Бірт. Відомо також прізвище органіста цієї громади – К.Г. Ванзідлер. Організаційним центрами для цих громад у звітності місцевих адміністративних органів зазначені Вища церковна рада, що знаходилася у Москві, та Тираспольська релігійна громада. Крім зазначених вище євангельсько-лютеранських громад, на території, що нині входить до складу Запорізької області, діяли й інші осередки цієї конфесії. Ще з дореволюційних часів діяли лютеранські церкви у селах Гохштедт Мелітопольського повіту Пришибської волості (нині – с. Високе Михайлівського району), Ейгенфельд Мелітопольського повіту Ейгенфельдської волості (нині – с. Полянівка Мелітопольського району), Людвігсталь Маріупольського повіту Людвігстальської волості (з 1918 р. – с. Карла Либкнехта, нині – с. Зоря Розівського району), Нейгофнунг Бердянського повіту Софіївської волості (нині – с. Ольгине Бердянського району), Олександро-Невське (до 1914 р. – Грунау) Маріупольського повіту Олександро-Невської волості (нині – територія смт. Розівки). Територію південної України, складовою часткою якої є нинішня Запорізька область, вважають одним з найперших ареалів розповсюдження вітчизняного баптизму. На початку 1925 р. в Україні налічувалось 511 громад баптистів, у яких було 34 700 віруючих [12, 44]. Серед найстарших баптистських громад Запорізького краю, що діяли у 20-х рр. ХХ ст., була громада с. Астраханка Мелітопольського округу. Її було засновано у 1890 р. У 1894 р. було засновано громаду євангельських християн-баптистів у с. Софіївка Новомиколаївського району. Громаду баптистів у Мелітополі заснували 1900 р., у Запоріжжі – 1903 р., у с. Великий Токмак – 1905 р., у с. Воскресенка Пологівського району та у с. Жеребець Оріхівського району (нині – Таврійське) – 1907 р., у с. Мала Токмачка Оріхівського району – 1908 р., у с. Кінські Роздори Пологівського району – 1909 р., у с. Солодка Балка Великотокмацького району – 1910 р., у с. Федорівка Пологівського району – 1911 р. [4, 28-33; 6, 2]. Нерідко ці громади об’єднували нечисленних віруючих, що проживали у віддалених населених пунктах. Скажімо, за даними Оріхівського райвиконкому від 31 березня 1925 р. на території району діяла 127 лише одна протестантська громада, що об’єднувала усіх баптистів району, яких тоді налічувалося 125 осіб [5, 58]. Баптисти продемонстрували вражаюче зростання своїх спільнот. Це зростання забезпечила демократична революція 1917 р. Її наслідки не змогли нівелювати навіть руйнівні антицерковні заходи більшовиків. У таких осередках, як Олександрівська громада євангельських християн-баптистів, протягом 1917–1923 рр. число віруючих зросло на 61% (на 94 віруючих, становлячи 254 чол.), у Софіївській (Новомиколаївського району) – на 57 % (на 67 осіб, становлячи 117 чол.), у Жеребецькій – на 92% (на 123 особи, становлячи 130 чол.). 7 громад та 11 груп євангельських християн-баптистів у грудні 1925 р. обслуговували 22 служителі культу. Загальна кількість віруючих у цих організаціях, за різними даними, становила – 1 289– 1 869 осіб [2, 185]. Станом на листопад 1927 р. відомо про існування на Запоріжжі 33 громад і груп із загальною чисельністю 840 членів. Таким чином, кількість громад баптистів збільшилася майже вдвічі, але кількість членів у них вдвічі скоротилася. Ці суперечливі цифри, тим не менше, дають підстави стверджувати про суттєве збільшення протестантських осередків на території Запорізького краю у 20-ті рр. ХХ ст. Як зазначають дослідники, цей протестантський рух від часів своєї появи набував прихильності серед соціальних низів імперії, перш за все – селянства. Частка міських громад баптистів була невеликою, а їхніми членами була не аристократія, а ремісники, робітники, крамарі тощо. Досліджуючи євангельсько-баптистський рух на півдні України у 20–30-х рр. ХХ ст. і спираючись на численні архівні документи, Є.О. Голощапова стверджує, що після революції таке становище збереглося. У громадах баптистів переважали селяни. На одну міську громаду у середині 1920-х рр. припадало більше десяти сільських [2, 6]. Навіть така чисельна міська релігійна громада як Оріхівська, що знаходилася у районному центрі Запорізького округу, налічуючи у 1925 р. 125 членів, складалася переважно з селян (111 чол.), службовців і торгівців (64 чол.) та робітників (10 чол.) [8, 2]. Софіївська громада Новомиколаївського району, що яка налічувала 144 члени, складалася виключно з українського селянського елементу [6, 2]. Переважна більшість баптистів Запорізького краю була українською, що відображало етнонаціональний характер українського півдня і переважання селянства у соціальній структурі суспільства. Таким чином, баптисти Запорізького краю не вирізнялися з типової картини цього протестантського руху в Україні. Історичні джерела 20-х рр. ХХ ст. називають послідовників громад, прізвища духовних керівників, активних членів, повідомляють про духовну роботу на Запоріжжі діячів керівних органів церкви А.П. Костюкова – голови Всеукраїнського баптистського об’єднання, представників і 128 благовісників Всеукраїнського союзу Я.Ф. Фрезе, П.Г. Лева, Т.В. Губія, У. Чуба, голови Запорізького обласного об’єднання баптистів А.К. Драного, членів обласного правління П.Д. Ткалича (заступник голови), С.Т. Помазана, секретаря І.С. Вельможка та ін., містять додаткову цінну інформацію для проведення краєзнавчих, історичних, релігієзнавчих, богословських досліджень [10, 326]. Скажімо, голова ради та його заступник за соціальним станом були селянами, секретар – службовцем. Крім них, до складу ради входило ще четверо селян, 1 робітник, 1 ремісник, 1 службовець. З документів адміністративного відділу окрвиконкому дізнаємось, що Запорізьку міську громаду баптистів очолював П. Ткач – мешканець с. Жеребець (нині с. Таврійське Оріхівського району), де також діяла міцна громада баптистів. Церковне правління складали Григорій Маркович Мамай, Михайло Іванович Мамай, Демид Іваненко та Григорій Козаков. Вони проживали у різних частинах м. Запоріжжя: на вул. Гоголевській, Михайлівській, на селищі Калантировка, а також у селищах, які згодом увійшли до міської смуги Запоріжжя – с. Вознесенка та с. Павло-Кічкас. До найчисельніших протестантських спільнот Запорізького краю належали також і євангельські християни. Тоді, у 20-х рр. ХХ ст., це була окрема від баптистів релігійна течія. Громади євангельських християн діяли в 20-х рр. ХХ ст. у селах Ново- Водяне, Дніпровка, Орлянка Балківського району, Новоукраїнка Софіївського району. Разом із тим, ще у дореволюційні часи проявилися тенденції об’єднання євангельських християн і християн-баптистів в один союз. Цю тенденцію відзначаємо і на Запоріжжі. Спільність соціального походження та релігійної системи з якої у вітчизняних умовах виростали ці рухи, зближували їхніх учасників. Тим паче обидва рухи перебували в стадії організаційного становлення, пошуку відповідних організаційних форм. Релігійні громади євангельських християн і християн-баптистів нерідко самі не мали чіткого уявлення про свою організаційну підпорядкованість. Так, наприклад, громада євангельських християн с. Марївка Хортицького району Запорізького округу в анкеті, заповненій під час своєї реєстрації повідомляла, що її керівними органами є: «Ленінград. Союз ВСЕХ, Іван Степанович Проханов» і, водночас, «Москва. Всеросійський союз баптистів. Скалдін Василь Васильович» [7, 13]. Ці відомості не можна списати на необізнаність, притаманну новоутвореним громадам. Зазначений релігійний осередок було утворено 1921 р., а найстаріша частина цієї громади – Федорівська група – діяла з 1909 р. Громада євангельських християн у м. Запоріжжі була менш чисельною, аніж баптистська. У ній налічувалось 75 членів. 129 Громада євангельських християн розміщувалась на Південному селищі по вул. Нагорній, 18. Цікаво, що її керівником в анкетних даних на 1926 р. зазначений Іван Степанович Проханов, який жив у Ленінграді. Як відомо, він був очільником Всеросійського союзу євангельських християн (ВСЄХ). Всі члени правління громади проживали на Південному селищі м. Запоріжжя – Семен Іванович Шкутенко, Федір Фомич Позняков, Андріян Юхимович П’ятін, Василь Кузьмич Ткач, Гнат Васильович Ващенок. Показовим у плані соціального середовища поширення протестантизму і руху євангельських християн зокрема, стало створення осередку євангельських християн на Дніпробуді у Кічкасі у кількості 20 чол. Спочатку серед членів громади були лише чоловіки, жінки приєдналися пізніше. Відомо, що ініціатором створення християнського осередку – Прусенко, який представляв віруючих Запоріжжя на обласному з’їзді євангельських християн у м. Дніпропетровськ 20-23 листопада 1927 р. Делегат згадував, як ходив з місією поширення релігійного вчення по бараках Дніпробуду та агітував, як він загітував до «справи Божої» трьох перших жінок [11, 67]. Організаційно громади євангельських християн об’єднувалися у Всеукраїнський союз євангельських християн (ВУСЄХ), так само як баптисти – у Всеукраїнський союз об’єднань баптистів (ВСОБ). Адвентисти. Свідчення про розвиток адвентистського руху на Запоріжжі у 20-х рр. ХХ ст. суперечливі і далекі від повноти. Згідно з наведеною вище статистикою, на території Запорізького округу на середину 20-х рр. ХХ ст. діяла одна громада адвентистів. Тоді як дослідники адвентизму стверджують про більш широке поширення цієї релігійної течії. Скажімо, відомий історик адвентизму в Україні Р.А. Сітарчук стверджує, що ще у дореволюційні часи на території Катеринославської і Таврійської губерній діяло чимало громад адвентистів. Одна з перших виникла у с. Наталівці Олександрівського повіту. Одна з найбільших громад – діяла у м. Олександрівську. Вона налічувала близько 50 чоловік. Значним вважався осередок адвентистів у с. Новогупалівці, що об’єднував 15 осіб [16, 121-125; 17, 221]. Серед лідерів адвентистського руху, які здійснювали своє служіння на Запоріжжі, варто згадати Ю. Бетхера – голову Всеросійського об’єднання адвентистів сьомого дня, під керівництвом якого відбувся з’їзд Південно- Російського поля Адвентистів сьомого дня у м. Олександрівську 1909 р. [17, 221]. Разом із тим, маємо дані про те, що у 1923 р. почала свою діяльність група адвентистів сьомого дня у с. Верхня Хортиця. Хоча, вірогідно, що названа дата була лише часом офіційного визнання радянською владою факту оформлення релігійної громади. А це значить, що час її виникнення 130 міг бути більш раннім. Вірогідно, саме тут, серед менонітського населення колонії Хортиця, яке емігрувало а потім поверталося до цього населеного пункту, тримало постійний зв’язок зі своїми родичами по усьому світу, і з’явилися перші адвентисти Запоріжжя. Родинні зв’язки з тими, хто за кордоном прийняв нове вчення про скоре друге пришестя Христа та суворе дотримання вшанування суботи, сприяли появі прихильників цієї віри на Верхній Хортиці. Не дивлячись на незначну поширеність адвентистів на території Запорізького краю на початку 20-х рр. ХХ ст., Катеринославський губернський відділ ДПУ називав їх «найбільш організованою сектою» [14, 128]. У 31 серпня 1927 р. віруючі адвентисти сьомого дня м. Запоріжжя подали клопотання до адміністративного відділу Запорізького окружного виконкому про реєстрацію їх як групи. 6 грудня того ж року влада прийняла з цього питання позитивний висновок. Зібрання відбувалися, здебільшого, за місцем проживання проповідника по вул. Карла Лібкнехта, 9 або у помешканні одного з членів групи – П.І. Перка чи О.А. Шовкуна. Керівником групи на той час був молодий – 27 річний – проповідник Я.С. Кулаков. Громаду складали 4 подружжя та родини та ще дві особи. 27 квітня 1929 р. Запорізька громада адвентистів сьомого дня обрала нового керівника. Ним став Д.К. Ремферт. За належністю до соціального стану до революції 1917 р він назвав себе «хліборобом», а за майновим станом «неімущим». У грудні 1929 р. Запорізька громада адвентистів сьомого дня налічувала 11 членів. Прізвища членів групи адвентистів дають зрозуміти, що цей релігійний рух вкорінювався на місцевому ґрунті. Тут ми бачимо не тільки колишніх менонітів (П.І. Перк), а й тих, хто прийшов до протестантизму з православної церкви: Медвєдєв, Шовкун, Аксюта, Дрогоневська, Кримчанінова. Грошовий звіт групи адвентистів за друге півріччя 1928 р. дозволяє зрозуміти, що кошти, якими розпоряджалася громада були дуже скромними. ніяких видатків громада не робила, передавши зібрані пожертви для підтримання місії в касу Всеукраїнського об’єднання адвентистів сьомого дня. В організаційному плані адвентисти сьомого дня у 20-ті рр. ХХ ст. складали Всеукраїнське об’єднання адвентистів сьомого дня (ВОАСД). 20-ті рр. ХХ ст. стали часом появи в Україні нової протестантської спільноти – християн віри євангельської – п’ятидесятників. Тоді вони себе йменували християнами євангельської віри, а радянські чиновники частіше називали їх «трясунами». На 1925 р. ця спільнота налічувала 25 громад та 131 773 члени і мала стійку тенденцію до зростання: травень 1927 р. – близько 300 громад [14, 127]. У квітні 1926 р. Запорізький окружний адміністративний відділ зафіксував виникнення двох таких громад – у с. Воскресенці Пологівського району та у Томаківці. Цей населений пункт тоді входив до складу Запорізького округу. Відомо, що у Томаківці «гурток «трясунів» виокремився з релігійної громади євангельських християн». Ці громади згодом влилися у Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ВСХЄВ). Влада намагалася використати кожну з релігійних організацій у своїх політичних цілях. Вона вносила розкол в існуючі протестантські організації, зокрема – баптистів і євангельських християн. Саме з цією метою, а не з якихось інших міркувань, більшовики певний час, дозволили розгортанню п’ятидесятницького руху. Про це свідчить, наприклад, лист НКВС до адміністративного відділу Мелітопольського окрвиконкому від 9 березня 1929 р. з вказівкою про необхідність «дати дозвіл на провадження молитовних зборів» «групі "трясунів"». Дозвіл розглядався як можливість для більш щільного нагляду за групою: обліку й подальшого контролю її членів. Квінтесенцію містять слова цитованого листа: «по цій справі будуть дані директиви по відповідній лінії» [19, 34]. «Відповідну лінію», як відомо, проводили органи ДПУ, що мали завдання знищення релігійних організацій. Таким чином, історичні джерела про діяльність протестантських громад на Запоріжжі у 20-ті рр. ХХ ст. дозволяють реконструювати чимало вагомих питань організаційного розвитку протестантських конфесій, їх взаємин з владою, характеру міжконфесійних відносин.