Важко переоцінити значення творчості Тараса Шевченка для української літератури. Цей національний поет глибоко розкрив душевне багатство українського народу, осмислив минуле, сучасне й майбутнє України.

Творчість Шевченка стала духовною основою формування сучасної української нації, тому що для українців всіх наступних поколінь Великий Кобзар став могутнім джерелом національної свідомості, символом України.

Творчість Тараса Шевченка воістину багатогранна й невичерпна, вона відобразила в собі всі сторони життя української нації в різних часових пластах. Його прекрасні поеми «Причинна», «Катерина», «Наймичка», «Марія» зображують надзвичайно виразні й глибокі жіночі типи, українських жінок — закоханих і щасливих, зневажених і гордих, жінок-покриток і жінок-матерів, ладних віддати своє життя заради дитини. Образ жінки в поезії Т.Шевченка опоетизований, він є символом самої України, прекрасної й сумної Батьківщини Великого Кобзаря, яка дала йому непересічний талант, та не дала долі, так само як не могла дати долі своїй дитині покритка Катерина. Узагалі, до жінки-матері поет ставиться з любов’ю і повагою. І, можливо, жодному поетові після нього не вдавалося створити такі глибокі й правдиві у своїй простоті жіночі образи.

Громадянська лірика Т.Шевченка, зокрема його твори «Заповіт», «І мертвим, і живим…», «Сон», «Кавказ», відображає його позицію стосовно пануючих класів та простого народу, намагання відтворити у своїй творчості страждання пригнобленого селянства, його прагнення до волі й правди, обурення пригноблювачами, ницими у своєму прагненні безмірного визискування. Поет усією душею вболіває за свою Батьківщину та її народ, який у цьому «раї на землі» живе зовсім не райським життям.

Тарас Шевченко для українського народу не лише геніальний поет. Він — його сумління, совість, бунтівний розум, його ніжне щире серце, сповнене великою любов’ю і безмежним стражданням. Ось чому його люблять і шанують усі — незалежно від віку, естетичних уподобань, ідейних позицій.

У найважчі роки ідейного чи соціального розшарування, духовного звиродніння Великий Кобзар щоразу ставав прапором української нації, гаслом, її духовним маяком.

Витоки могутнього таланту Т.Г.Шевченка, звичайно, слід шукати в духовному житті українського народу — в його етносі, думах, героїчних і ліричних піснях, навіть оригінальна форма шевченківського вірша, так званий «коломийковий», а також «колядковий» вірші, запозичені ним з народної поезії. Але Шевченко не є таким собі канонізованим, спрощеним поетом з народу, простаком-селянином. Навряд чи він піднявся б до рівня найосвіченіших людей свого часу, у товариство яких увійшов з часом, якби не отримав належної освіти, не став справді інтелігентною людиною. Отже, Шевченко став не просто символом народного поета, але й символом сили потягу простої української людини до навчання, до опанування мистецтвом, світовою літературою.

Шевченко є для нас образом людини-правдошукача, людини творчої, непересічної у своєму поетичному й малярському таланті, людини настійливої в досягненні своєї мети, справжнього патріота, поета, який кожен свій поетичний рядок-думу спрямовував до рідної землі, рідного українського читача. Це справжній приклад для прийдешніх поколінь, приклад вірного служіння своїй Батьківщині.

Твори Великого Кобзаря перекладені багатьма мовами народів світу. Величезний вплив мала його творчість на розвиток культури західного та південного слов’янства. Поезії Шевченка дали високу оцінку у своїх творах І.Тургенєв, М.Некрасов, Л.Толстой, М.Добролюбов. «Кобзар» знайшов свого читача не лише в більшості країн Європи, але й далеко за її межами — в США, Канаді, Індії, Китаї, Японії, у багатьох інших країнах світу. І навіть Джон Ф.Кеннеді у свій час сказав: «Я радий, що можу додати свій голос до тих, що вшановують великого українського поета.

Багатьом Тарас Шевченко відомий як поет, дещо менше людей знає про нього і як про талановитого художника…

Так, Великий Кобзар – гордість української культури, але... віні гордість української національності, Людина з великої букви, патріот, подвиг який полягав передусім у тому, що він вивів поняття про свій народ, повернувши цьому поняттю його споконвічну єдність. Його неймовірна заслуга ще й у тому, що Шевченко підніс до загальнолюдського рівня Відроджувану літературу цього народу, а отже культуру і національну свідомість.

Ситуацію, яка панувала в Україні в Шевченківську добу вдало охарактеризував П.Куліш: «Суспільство, підпавши під чужоплемінну владу, неминуче деморалізується, доки беззавітно не визнає в ній охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зі всією енергією відчуження». І саме завдяки Шевченку український народ вибрав останній варіант.

На питання про меті самостійності українського і пануючого тоді російського, сам Шевченко відповів: «У них народ і слово, і в нас народ і слово». В утвердженні суверенності свого народу і його духовності – в цьому теж великий подвиг Шевченка. Нині Україна самоутверджується для себе і для світу. Наш народ, як сказав Янка Купала, «хоче людьми бути». Саме цього хотів і Великий Шевченко, саме цій сокровенній меті присвятив життя. Його ідеал – Україна «сім’ї великої, сім’ї вольної, нової». Цьому присвячена вся його творчість, – увесь його безцінний скарб. Чимало було посаджено зернин незалежності України, але тільки Шевченкова проросла, і уже в нас з’явились перші бруньки. Плекаючи паросток далі, як можна забути Великого Садівника?! В цьому сучасність Шевченкова.

Якщо, відкривши навмання «Кобзар», прочитати будь-який вірш і переосмислити його глибинну суть в сучасних позиціях, одразу стає зрозуміло: поезія адресована саме нам, сучасникам, нащадкам творця. Наприклад, «Гайдамаки»: «Того ж батька, такі ж діти, – жити б та брататись», … «ні, не вміли, не хотіли…» І в цьому сучасність Шевченка.

Не дарма ж його називають пророком. Він був і є пророком. Навіть глибше, ніж у біблійному значені слова. Крім того, що Шевченко – затятий співець добра і справедливості, голос істини, совісті і честі – нам є відомі біблійні пророки – він доповнював їх глибшим розумінням людської душі, єднанням людини з людиною, з природою і світом духовно. А чи не цього не вистачає зараз нам, праправнукам Кобзаря?

І в цьому теж сучасність Шевченка. Синам свого народу він передав непорушні заповіти, і серед них перший і останній: «свою Україну любіть, Любіть її … во время люте, в останню тяжку минуту. За неї Господа маїть ». Чи не живемо ми в те саме «время», коли «Україна» під тиском глобалізації почне зникати зі свідомості народу. Який теж до речі під загрозою поляризації навколо чужого, перестануть бути тільки-но з’явилися українським народом? І в цьому теж сучасність Шевченка. Але зараз ми стверджуємось під гаслом Шевченка, під його ідеалом прагненню здобути національну самосвідомість і гідність.

В цьому вічність і невмируща пам’ять Шевченка.